«Щоденники Майдану»: рефлексії чи міф на експорт?

03-12-2014

Зима, що нас змінила, вже увійшла в історію. Все прожите потребує роздумів і переосмислення, тому й не дивно, що на тему Майдану виникло так багато поезії, живопису, фільмів, фотовиставок, написано чимало книг. Цілком виправданою постає тенденція подавати дійсність без прикрас, документально, з перших вуст. Саме такою є вистава Наталії Ворожбит та Андрія Мая «Щоденники Майдану».

П’єса побачила світ у виконанні акторів Театру імені Івана Франка, котрі присвятили її загиблому на Майдані колезі Андрію Мовчану. «Ми будемо змінюватись разом з героями, перетворюючись з мирних громадян на радикальних революціонерів,— говорить режисерка «Щоденників» Наталія Ворожбит.— Вистава має за мету нагадати самим собі ту зиму, спробу розібратися в своїх мотиваціях, замислитися над майбутнім. Разом з козаками, волонтерами, розсердженими матерями, медиками, студентами та митцями — реальними героями цієї вистави»

Як і кожен щоденник, матеріал дуже інтимний. Сприяє цьому й особлива манера постановки — без декорацій, музики, сценічних костюмів. Перед глядачем постають звичайні люди і дуже звичні історії, котрі так схожі на їхні власні. Актори ідуть на прямий діалог з глядачем. «Чи пам’ятаєте, як саме починався Майдан?», «Чи вважаєте, що агресії треба протистояти агресією?» — звертаються вони під час вистави. «Це іспит на щирість твого людського «я», коли ти позбавлений ігрової п’єси, декорацій, костюмів, музики, коли є лише глядач і ти,— поділився один з акторів вистави Олександр Печериця.— Ми іноді приховуємо себе під маскою персонажів. А тут треба будувати гру з власної позиції, дивитися, у чому вона збігається, а в чому різниться. І тому це сповідь актора — його душі, думок і позицій».

П’єса виконується двома мовами одночасно. Адже на Майдані не важливо було, якою мовою говорили люди. Крім того, як зазначає режисер Андрій Май, документальність вистави має найточніше зберігати і передавати прототипи реальних героїв, їхню мову й специфіку думок (навіть з ненормативною лексикою). «Це формат документального, навіть соціального театру, який працює на межі соціології і театру,— стверджує Андрій Май.— У Європі існує рух OralHistory, який намагається якнайповніше зберегти історії людей, адже вони, а не події, більшою мірою формують історію. У 1960-х роках цей потужний театральний рух змінив драматургію Німеччини, а у 1980-х — Британії. І я радий, що це відбувається у нас».

Багато почуттів, які проживають на сцені актори, суголосні глядачам. Це і страх воєн, що тече в жилах у кожного, страх матері й жінки, безвихідь вибору: «подавати патрони або в еміграцію», оновлення віри в церкву, зокрема в стінах Михайлівського собору, буденна негероїчність на Майдані, у якій є теж місце подвигу. А ще персонажі пліткують, переживають, жартують і просто живуть. Майдан став втіленням тієї утопії, на яку так і не спромігся комунізм — від кожного за можливостями, кожному за потребами. Один з героїв п’єси завершує виставу словами: «Де лише любов’ю можна вилікувати і Беркут, і ВВ-шників, і може тоді вони перейдуть на інший бік...»

Утім, не про все у виставі наважилися говорити. «Ми створили ідеальний міф-утопію на експорт, де замовчуються деякі важливі моменти,— вважає киянка Ольга.— Але ж ми маємо Небесну сотню, непокараний Беркут і купу людей, котрі на Майдані наживалися на інших». Андрій Май зізнається, що вистава не є вичерпною характеристикою Майдану. «Я не дослідник, мене цікавив не конфлікт, а як змінювалися люди, які були по цей бік барикад»,— пояснює режисер. Втім, вистава дає змогу зануритися у свої спогади кожному, хто був на Майдані.

«Щоденники Майдану» вже побували за кордоном. Спочатку виставу грали в Москві, потім в Гданську, Лондоні, Вільнюсі. «Ця версія для нашого, українського театру, в інших країнах ми показували зовсім інший варіант,— говорить Андрій Май.— Були ведучі, давали багато пояснень в стилі «Вікіпедії», аби допомогти глядачам зрозуміти контекст: хто такі тітушки, чому бімба тощо. У Москві, оскільки це було коло лівих художників, виставу сприймали піднесено, як оду перемозі (показували її ми 10 березня). У Гданську, Вільнюсі, де сильна історична пам’ять на радянську агресію, люди живуть у страху з відчуттям тотального лиха, яке може дістатися їхньої країни. Англійці ж сприймали відсторонено — невже у вас справді таке відбувалося?»

Теги: 
Джерело: