Андрій Мацяк: «Театр – це не стіни, ліхтарі чи костюми. Це – люди»

11-10-2014

У неділю, 12 жовтня, о 18.00 Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької запрошує на урочисту академію: цьогоріч виповнюється 160 років від дня народження ангела Театру – Марії Заньковецької. Поміж усіма приготуваннями театр встигає готувати прем’єри (заплановано чотири у цьому сезоні), обдумувати ідеї до свого сторіччя, яке святкуватиме у 2017 році, а також допомагати українським військовим та реагувати на події сьогодення. Саме тому вчора заньківчани знову звернулися до драми «У.Б.Н. (Український буржуазний націоналіст)», кошти від показу  стануть благочинним внеском на підтримку військових. Генеральний директор театру Андрій Мацяк розповів кореспондентові «ВЗ» про ініціативність і згуртованість свого колективу, власну віру й оптимізм і те, чому він не на сцені.

- Пане Андрію, ви повернулись до вистави «У.Б.Н.», яку вперше показали у 2001 році, потім – у 2007-му. Чим поясните цю майже циклічність і необхідність грати її для людей?

- Ця вистава була одкровенням Федора Стригуна, його емоційним відчуттям ситуації. Тоді, у 2001-му, суспільство нуртувало, було неспокійним. Зараз та ж ситуація, але невимовно інша, страшніша. Нам у театрі стало незручно. Поясню. Нам потрібна була нова сцена, адже стовпці, підпори у страшному стані. Це аварійна ситуація. Коли побачили це – жахнулися. Тож ми були вдячні тим людям, які ринули до театру, купували квитки, ходили на благодійні концерти. Потім подумали: що ця сцена порівняно з тим, що зараз десь там наші хлопці мерзнуть? Ми спорядили машину для блокпоста в районі села Сватова. Розповідають, як їде повз пост кортеж із мигалками, розцяцьковані фургони однієї із партій – і хоч би зупинилися й запитали: «Хлопці, як ви тут?». Нема ж картинки. Звичайний блокпост, 25 чоловік… А можновладцям треба туди, де батальйон людей на 300. Часто велику допомогу надають великим частинам. А у маленьких точках інколи елементарного не вистачає. Вирішили показати знову «У.Б.Н.», бо країна інша. Цього вимагає нерв суспільства. Усі гроші  від  вистави будуть переказані військовим – нашій 24-й бригаді, а також уже згаданому блокпосту. Ми перебуваємо у партнерстві із церквою Св. Петра і Павла та отцем Степаном Сусом, спілкуємось з головним лікарем госпіталю Іваном Гайдою. Саме до них скеровую усіх меценатів та добрих людей, яких доля до нас приводить. В Театрі, слава Богу, наразі нічого не валиться, усі ситі. Ми відмовилися від денного заробітку усього колективу, який перекажемо на армію.

- Є в середині колективу єдність стосовно допомоги та усіх ініціатив? Не виникає конфліктів на цьому ґрунті?

- Ніколи. Є розуміння того, що необхідно допомагати. На початку літа ми їздили до Польщі на гастролі. Там вдалося зібрати понад 20 тисяч злотих. За ці гроші діти, батьки яких загинули на Майдані, мали змогу відпочити на півночі Польщі. Коли щось трапляється з кимось у середині колективу – збираємося, і суми виходять пристойні. Навіть на такому маленькому побутовому рівні ми єдині.

- Чи готуєте ще щось у свій репертуар із суспільно-політичним підтекстом цього сезону?

- Ми не прив’язуємо до ситуації своїх вистав, адже повинні брати добрий драматургічний матеріал. Якщо б зараз хтось написав щось хороше на актуальну тему – ми б радо працювали. Проте маємо низку вистав на нинішню проблематику, і раді, що люди відриваються від «ящика» і йдуть до театру. Зараз ставимо комедію «Муза в офсайді» Івана Керницького. Федір Миколайович працює над «Циліндром» Едуардо де Філіппо. Бачимо прагнення суспільства – йому потрібно бодай на дві години розслабитися. Потім братимемося за «Вій, вітерець» Яніса Райніса. Ця вистава вважається одним зі стовпів Театру ім. М. Заньковецької. Заграємо її на початку наступного року. Адже фінансова ситуація не   найкраща, бо ж усі сили ми скерували туди, де це найпотрібніше. Зараз треба все робити скромно, спокійно. Не можна претендувати на щось велике і помпезне. Співчуваю колегам із Оперного театру – їхні вистави високобюджетні. Не знаю, як вони дають собі раду і як випускатимуть прем’єри. На спонсорів теж не варто покладатися, бо все ж акумульовано зараз «туди». Так повинно бути.

- Чи вдається театру у нинішніх умовах за кількістю відвідувачів та проданими квитками не лише окуповуватися, а й заробляти?

- Жоден театр такого репертуарного характеру, який розташований у приміщенні, ніколи не зможе вийти в «плюс». Ми на 82-83% на державному забезпеченні. Неприпустимо, коли витвір мистецтва – симфонію, виставу, картину – представники влади називають продуктом. Декому із них у Києві я дозволив собі звернути на це увагу. Продуктом є шматок ковбаси чи сиру у супермаркеті. А тут – людська думка, фантазія і те, що помацати-прокалькулювати просто нереально. Є тонка грань на переході у бік комерції. Існують інші типи театрів (антрепризи чи ті, які діють за «бродвейським» принципом). У них є імпресаріо, який шукає актуальний матеріал, режисера, акторів, вони винаймають приміщення і грають цю виставу чи мюзикл стільки, скільки він дає грошей. Як тільки це припиняється – вони згортаються і розходяться. У нас зовсім інакше. Ми повинні утримувати своє приміщення, платимо за електро­енергію своїм коштом. Не може бути прибутковим такий театр.

- Донедавна на будівлі Театру ім. М. Заньковецької можна було помітити величезну рекламу відомого магазину…

- Це ще один зі способів допомогти собі. Вбиваємо кількох зайців водночас. Наші проектанти мають змогу добре роздивитися стан фасаду у даній частині. Відповідно до угоди із рекламною агенцією Театр отримує від реклами орієнтовно 16 тисяч гривень в місяць. І, звісно, ми перекриваємо шматок будівлі, який не надто добре виглядає. За отримані кошти придбали спеціальний настил для нашої майбутньої вистави «Муза в офсайді». Один із представників дипломатичного корпусу у Львові напрочуд перейнявся нашим театром. До нього часто приходять різні підприємці – з проханнями про якусь лояльність під час перетину кордонів у певні терміни. І він каже їм: «Добре, ми вирішимо це. Але що ви зробили для Театру ім. М. Заньковецької?» (сміється. – Ю. Т.-Ч.).  

- Вам як театралу не хочеться знову вийти на сцену?

- Ні. У мене зараз інший спосіб мислення. Хоча, думаю, театр ніде не подівся – я залишився емоційним чоловіком. Однак повинен добре думати над тим, як і що зробити для театру. Це вже економіка. Свого часу мав честь разом із Володею Кучинським бути співзасновником Театру ім. Леся Курбаса. Номінально я був директором, і ми разом мили підлоги, туалети, разом виходили на сцену. Грали знакові вистави початку роботи цього театру – «Марусю Чурай», «Сніг у Флоренції». Ніколи не забуду того відчуття, коли, граючи на сцені свою роль, перебуваєш у полоні думок: а чи прийшов той спонсор на виставу, чи сидять запрошені гості в п’ятому ряду, онде меценат, який дав нам п’ять тисяч гривень, за які ми купили дошки і мийні засоби… Ти просто не можеш позбутися цієї паралельної лінії у своїй свідомості. Не потрібно це змішувати. Деякі мої колеги з інших театрів дозволяють собі такі речі. Вважаю це нечесним  стосовно театру, бо в результаті ти не робиш добре ані одне, ані інше. Треба бути чесним щодо театру, колег і свого глядача.

- Вам як людині, у якої «трансформувалося» мислення, зараз не складно керувати людьми творчими та емоційними?

- Ні, не важко. У цьому нема нічого страшного, треба просто це любити. У житті всяке буває. Але що б не трапилося із будь-ким у нашому колективі – я завжди готовий горою стояти за кожного з них, незалежно від того, як вони до мене ставилися. Як не дивно, воно потім тобі віддається, уявляєте? Хто б міг подумати, що у мене дитина з’явиться у віці 50 років. Це і є те повернення добра.

- Ви були друзями із Богданом Ступкою. Наскільки важливого імпульсу до діяльності надала його присутність у вашому житті?

- Ми виросли в одній брамі. Були немов членами родини один одного. Він був найближчим другом мого брата, якого теж, на жаль, уже немає. Брат був лікарем. Ще малого брав мене за руку і приводив сюди, до театру, як зараз я приводжу свого сина. Його товариш і наш актор Юрій Брилинський розповідає, що тоді Юра, мій брат, казав: «Знову мені цього малого дали, ніяк із вами не можемо посидіти й поговорити». А хлопці ж хотіли собі якоїсь кави чи й чогось міцнішого випити. Чітко пам’ятаю, у школі ми ставили якусь виставу, читали вірші, і прийшли до нас Богдан Козак, Лариса Кадирова, Богдан Ступка, Богдан Кох. Коли після вистави хтось із залу запитав Богдана Сильвестровича, чи міг би хтось із учнів проявитися  у майбутньому як актор у театрі, він відповів: «Не називатиму, хто це, бо ж це буде неетично. Але одну людину я бачу». Може, це був і не я (усміхається. – Ю. Т.-Ч.), та чомусь прийняв це на свою адресу. Богдан Ступка готував мене до вступу в театральний інститут. Коли вчився у Києві, часто мені допомагав, - я як голодний студент приходив до них додому поїсти. Пізніше Богдан Сильвестрович ще раз зіграв велику роль у моєму житті і житті колективу. Є різні думки щодо того, яким він був міністром. Проте з усіх його наступників він був найкращим. Він ніколи не боявся сказати, що чогось не знає чи не розуміє. Я прийшов до нього уже директором і сказав: якщо ми не переведемо театр у загальнодержавну власність і він не набуде, як того заслуговує, статусу національного, театру гаплик. Богдан Ступка відповів: «Старий, я нічого не розумію з того, що ти мені зараз говориш». Він закликав своїх заступників, і ми почали радитися. На мені була уся чорнова робота з підготовки документації. І ми домоглися свого – Театр ім. М. Заньковецької повернув собі статус національного (адже у 1917 році  його  засновували саме таким). Він був першим із театрів поза межами Києва, який у 2001 році отримав цей статус.   

- Пане Андрію, що вас тішить поза стінами театру?

- Дитина – найбільша моя радість. Бувають кумедні ситуації, і я не боюся про це говорити. Люди часто думають, що я уже дідусь. Спершу для мене це було несподівано. Я прихильник того, що не варто дитину із самого малечку травмувати поїздками на море. Тож минулоріч ми поїхали у Польщу, до озера Соліна. Був із малим на майданчику біля озера, він почав бавитися із якоюсь дівчинкою. І тут її батько каже мені: «Відійди, дідусю, хочу сфотографувати свою доньку!». Маю чимало похресників та племінників. Гарні діти ростуть, і якщо колись вони скажуть, що я відіграв якусь роль у їхньому житті, буду по-справжньому щасливий. Це те, заради чого варто жити.

Крім того, уже живу 100-річчям Театру ім. М. Заньковецької, яке відзначатимемо у 2017 році. Починаємо думати і працювати над ідеями. Зробимо фестиваль наших друзів-театрів з інших країн. Навряд чи до цього часу робитимемо якісь серйозні ремонтні роботи. Поки держава у такому стані, потрібен спокій. Театр – це не стіни, ліхтарі чи костюми. Це – люди. І якщо ми вийдемо звідси, не маючи гарантії, що повернемося через півтора-два роки... Це буде трагедія, і ми втратимо театр. Тож краще почекати. Ми усе зробимо – трохи своїми руками, трохи нам допоможуть. Я оптиміст, незважаючи ні на що.     

Теги: 
Джерело: